Ексгумація міста

Поваляева Светлана

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Ексгумація міста (Поваляева Светлана)

АВТОБУС ДО НЕБОКРАЮ

Я - брат Молка (ні, не подумайте, що Брайана Молко, і не подумайте, що схожий на Мерилін Менсон абощо, а навпаки, - того Молка, якого взимку переїхав рефрижератор, того, чию кров не виокремить з багнюки і снігу жоден алхімік, і того, на чиєму тілі - допоки воно не зітліє (а можливо вже й зітліло), залишатиметься подібне до шкіри уда ва тавро автомобільних шин) - їду в міжміському автобусі. Він ще й куряви не здійняв на дорозі під обрієм - він десь іще масажує асфальт - а я вже повертаюся в ньому до Міста. Я ще допалюю свою цигарку - останній у черзі кошиків, торб і «кравчучок», - а він уже підкидає мене шкіряною рукавичкою сидіння до зрізу препарованого вікна. І хмари - схожі на зграю крилатих кенгуру, що переслідують автобус аж до рогу за селом. І на летючих риб у мантіях…

Ліка, бідна Ліка, що не вилазить з гарячої ванни, вона там просто живе, мов якась піранья в акваріумі, і паскудить мої книжки, газети, журнали (вони майже всі тепер схожі на торішній торт «Наполеон» або на пергаменти Мелькіадеса). Вона завжди бідкалася, що не має брата, і все життя (не надто довге покищо) їй марилася така замануха: знайти собі в якихось коноплях рідного брата… У неї ніколи не було брата (на штиб: «у-мене-ніколи-не-було-іграшковоїзалізниці-про-яку-я-мріяв-усе-дитинство»!) і у мене тепер немає… І поки я розраховуюся за проїзд і пхаюся поміж кошиків, торбів і «кравчучок» до вільного місця, вона там сидить, напевне, у своїй ванній - невпинно ллється вода з крана, Ліка підчеплює великим пальцем ноги затичку і то витягає її зі зливу, то опускає знов, - і допалює останню цигарку, і виловлює з води телефонний апарат, або книжку, або журнал… і думає, що смерть Молка не може нас примирити, поставити на одну дошку, бо…

Бо у мене був брат, і навіть тепер я можу, принаймні, за ним сумувати, а їй нема кого оплакувати, тому що у неї не було брата, хоч би з нього і зробили біфштекс!… Я - брат Молка, а вона - просто Ліка, сестра-спересердя (далека від милосердя: вона кладе ключа від квартири під переддверний килимок, щоби я не витягав її з ванної, бо ключ у нас один), жадлива, невгамовна, істерична Ліка…

Коли ми познайомилися, у неї була мулька, ідея-фікс: вона вигадувала якісь трансцедентальні обставини, що нібито єднали, як брата і сестру, - вона хотіла «інцесту», і не відчувала грубого фальшу, а я думав, що ця дешева дівчача екзальтація - привід відтягнути момент трахання… Я не повівся би на цю гру, навіть якби вона була кращим драматургом, хитрим режисером і блискучою акторкою, бо ж у мене був брат Молко. І я не розумів, що в цьому такого особливого, і на біса мені ще й сестра.

Вона відчувала це, але перший же наш із нею секс остаточно її зламав: вона переконалася, що вона для мене - просто жінка…

Жінка, з якою я живу. Більше двох років і одного місяця. Більше усього лише на чотири дні…

Автобус підібрав якогось хітч-хайкера. За кількасот метрів від місця, яке з невідомих причин зму шувало моє серце плакати вином і гречаним медом, яке ловило мене, мов рибу на гачок, і до якого я боявся наблизитись - так жодного разу і не вий шов з автобусу, не попросив водія зупинитися і не вийшов з автобуса…

А цього разу там на узбочині стояли три гротескні повії - класично вульгарні, бридко розкішні коби ли, майже коміксоподібні, з величезними деколь тованими цицьками, вампіричними губами і нестерпно-сліпучою біжутерією під налакованими зачісками. І одна з них картинно «зробила ручкою» забембаному сільському чоловікові під сорок, який потім ще довго потай озирався, викручував шию, намагаючись роздивитися у заднє вікно цю шокуючу муреноподібну лярву, що віддалялася зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину. І я, спостерігаючи цю сценку, вперше не впіймався на іржавий гачок Зачарованого місця. Я, брат Молка, - того, що взимку загинув під колесами рефрижератора…

Ліко, у тебе, мабуть, закінчилися цигарки, і ти зараз наближаєшся поступово до моторшних бомбосховищ наркоманської істерики… І, якщо ти втопиш Акулу Ханта, я з порогу піду за комп’ютер, і маніячитиму за ним, доки не засну, і жодних трахань тобі не буде!

У СМТ багато кошиків, торб і «кравчучок» вийшло, і зайшла якась смердюча вар’ятка з цілою зграєю собак на ремінцях, і розташувалася з цими лишайними шавками навпроти мене, сука! Я не7 навиджу псів, надто на такій інтимній відстані! Я їх не боюся, але вони мені огидні. Я почуваю до них відразу попри те, що вони ніколи мене не кусали. А Молка якось погризла отака біло-руда потвора…

- Слухай-но, бабцю, ця тварюка насцяла просто мені під ноги! Забирайся зі своїм собачником, доки я їх не передушив!

- Та що ти, синку… ну вибач… ну злякалася божа тваринка… ходи сюди, Бєлочка, Бєлочка, манюня моя хароша…

Ненавиджу «божих тваринок»!

Салон автобусу - східці - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - скляні двері - сходи - вагон метро - сходи - скляні двері - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - вагон трамваю - асфальт, асфальт, асфальт вгору… Сходи. Ще трохи асфальту.

Вогка темрява під’їзду, ключ під килимком. Поруч цеглина (це означає, що замок знову вередує). Ключ в отворі. По голівці ключа - цеглиною Гуп! (треба створити Орден Винищувачів Рігельних Замків!) Гуп! Кккклац… «Двері рип - і на порозі…» Няу!

- Сонечко, кицюню, котику…

- Няуррр! Вяяуррм!

- Ну-ну, Фестере… не вірю, щоби Ліка тебе не нагодувала…

Гм, Ліки немає. Одразу навпроти вхідних - прочинені двері до темної і порожньої ванної кімнати - десять кроків вперед по коридору… «темрява в кінці тунелю»… і чотири дні…

- Ліко?

- Няу!

- Де ж ти Ліку подів?.. Вона сама хоч щось їла?

Чи тільки курила?

- Няу!

- Ну звісно, ти лише про свою миску дбаєш… - Праворуч… - Лі-ко?
- В спальні безлад, комп вімкнений… - Лі-ко!
- ліворуч… ні. Праворуч (на кухні)… Теж ні. Гм… Гаразд.

От би вони так відчинялися, ці кляті двері, як зачиняються. Ключ до кишені (Ліка не дозволяє залишати ключа на столі - це ніби-то «до сварки», і на ліжку - «до самотності», а під килимком не залишаю ніколи, мені ж-бо не треба витягувати себе з ванни. Як барон Мюнгаузен з багна…). А може злізти у ванну?..

- Няу!

- Ну ходи вже сюди, іди до мене, Фестере, сонечко…

- Ййяяаауррр! Мрррваурр!

Доки набирається вода… На моніторі висить текст, який набирала Ліка (я не лізу в її записи, але якщо вона його не закрила…)

____________________

І воно знову починає цідитися з неба - нудотно і невблаганно - з самого зеленого серця літа, з самого сонця, так, ніби сонця не було не лише кілька годин тому, а й взагалі не було ніколи. Хвороба літа, хвороба серця, що перетворюється на грудку вогкого тютюнового попелу під крилом розкошланої пташки. Дощ, від якого погляд поростає пліснявою, а слова - безнадійні рибалки по пояс у воді. І довкола - безліч гострих зіниць - кол на воді, що тануть, і повні ботфорти води, і мертвий поплавок…

Через місяць такого ритуально-жалобного літа мені почало снитися багаття. Заплющу очі й бачу вогонь, і його осердя, і кожну гілку, і дрова з вишні, з сосни, вуглини й іскри від листя, що горить, мов фейєрверк, і візерунки диму, і балет тіней. І більше нічого, тільки багаття, так само, як і не уві сні, коли весь час підкидаєш та ворушиш і вмощуєш дрова, - тоді ж дивишся лише у вогонь, і ні про що не думаєш. І отак всю ніч сидиш перед багаттям, а вранці розумієш, що це був сон. Потім сталося ще гірше - я заплющили очі і побачила зоряне небо. Рясне розкішне літнє зоряне небо, яке буває у серпні в Криму. Просто лежиш всю ніч горілиць на піску і дивишся в небо на зорі, й не помічаєш, як тебе зморює сон. А вранці, коли прокидаєшся в ліжку, розумієш (розумієш, розумієш, і ніяк не можеш зрозуміти), що зоряне небо тобі снилося, а потім… Ось тоді-то мене вперше налякала ця плутанина: коли засинаєш на березі простонеба чи десь біля багаття, а потім прокидаєшся у своєму ліжку, то що ж насправді тобі сниться? Бо ж, коли засинаєш в ліжку, а прокидаєшся перед ватрою чи під зоряним небом, то що ж таки є сном, а що відбувається насправді?.. Втім, я - літо-зоре-вогнепоклонниця - вирішила обрати за реальність той простір, де бувають зорі і сухі дрова. І… облажалася! Бо якось залізла під ковдру і до мене прийшов тривіальний сон - такий-собі «жіночий роман з багатьма невідомими», безглузда і заплутана проза підсвідомості. А вранці за вікном - як різдвяний холодець - бовванів уже сірий драглистий дощ, і цілий день - вогкі шелесткі мерехкі сутінки… Літо в реанімації. The end.

Алфавит

Предложения

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.