За кригою

Кониський Олександр

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
За кригою (Кониський Олександр)

Що за прегарний день видався в десяту п'ятницю! Сонечко світить, гріє, а не пече: не душно, не млосно. Повітря оксамитовою цівкою так само до тебе в груди й плине й плине, надає тобі нової свіжої сили й не дає сидіти в хаті… Я взяв бріль і пішов в село Рокитяне провідать давню свою знайому, стареньку бабусю Ольгу Чепелиху. Мені сказали з вечора, що Чепелисі недобре, ніби занедужала.

Чепелишина хата недалеко з кінця села, на горбочку, над самісеньким Удаєм (Удай – річка, доплив Десни). Вона вже давно не Чепелишина, а внуків її – од найстаршої сестри Уляни Гончарихи. Ольга давно відписала на їх і хату, й ґрунт, і поле, яке там було, аби її годували до самої смерти.

Прихожу.

В дворі тому, як у віночку, чисто-перечисто, хоч покотись…

Під повіткою Ольжин внук, Максим Гончаренко, – чоловік літ так з тридцять, – сидить верхи на стелюзі та вистругує стругом ліскові обручі. Біля його малеча: хлоп'ятко й дві дівчинки – се вже Чепелишині правнуки – граються стружками: нанизують їх, ніби то бублички, та збираються «нести у город».

– Помогай біг, Максиме! – озвався я.

– День добрий, з п'ятницею!

– Майструєш?

– Ет, аби то не сидіть, згорнувши руки. На осінь обручі виготовляю.

– Ониська (се Максимова жінка) дома?

– Нема, десь на лузі з полотнами, – білить… Просимо-ж до хати! Заходьте… спочинете… втомились… Пішки?

– Пішки. Гарний день такий… Бабусю провідать прийшов. Де вона? Чув, що нездужає…

– Ні, в добрий час поговорити, нічого. Дякувати – вибрикує.

– Гаразд. В хаті вона?

– Ні на задвірку. Ось я проведу вас.

– Не треба… я стежечку знаю, аби тільки Циган литок не полатав…

– Нема дома, – Ониська взяла до полотен.

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.