Солонський яр

Хвильовий Микола

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать


І

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природна фортеця.
— Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр, це — Солонський Яр... Атож...
А в Млинківській волості скаржилися:
— І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
...Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».
...Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків- перехиляється на ділянку молодняку.
...У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.
— Ну, що? І сьогодні обібрано кого?
— Аякже: Матвія Юхименка.
Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
— Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують.
У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
— От напасть... Прийдеться воювати.
Згодились.
— Дивіться, вам видніше... А що напасть — то правда.
Але Савчин сусіда попередив:
— Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то... може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.
...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
— Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде...
Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.
...Пахло дубовим молодняком.

II

«...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах».
Такий папірець від повітового військового комісара.
Савко подумав: «Дійсно пора».
Зібрав міліціонерів:
— Гайда!
Міліціонери — старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий міліціонер, старшина, каже:
— А що, того... можна буде в Солонівці самогону... Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
...Скоро в'їхали в ліс.
Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.
Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
— Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
— Це кого? Солончан?
— Авжеж!
Савко сказав:
— Наказ єсть з уїзду. Ніззя.
— Ага... Ну, то інше діло.
А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
— Слиш, Савко! Кажуть по газетах — румунський король селянам слабоду проголосив?
— А тобі що з того?
— Та як же: все таки слабода...
Савко скрушно похитав головою:
— Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?
— Звісно, що ні.
— Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся.
Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.
...Під'їжджали до Солонського Яру.
Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.
Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс.
Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.
Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.
Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.
…Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру).
Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти.
Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.
Нарешті загін вискочив на ріжу.
...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.
— Стій! Куди біжиш? Стій!
Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни.
Савко скрикнув:
— Стріляй у повітря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.
Під'їхали до голохватських будівель.
— Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.
— А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали —і справді комунія наскочила.
Савко суворо подивився і спитав:
— Де ваш предсідатель?
— Та староста ж!
— Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова. До нього:
— Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усміхається:
— Де ж я їх візьму... Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися.
А потім заморгав підсліпуватим оком:
— Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.
Савко рішуче одрізав:
— Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю:
— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!
Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».
Зашумів Солонський Яр.
У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвас-тівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки.
Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.

IIІ

У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.
Бігали, лопотіли перекупки.
А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини.
Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.
В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.
...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:
— Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї... Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина...
...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро.
...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили — ніхто не признає...
— Що за напасть!
Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
...В Раді повно народу.
Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
— Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
— Чому це?
Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
— Тут вони.
— Хто це?
— Та солончани ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
— Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
— Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра.
А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.
— Гай, держи!
Савко націлився й вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами.
...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.