Перехресні стежки

Франко Иван Яковлевич

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Перехресні стежки (Франко Иван)Повість

І

– А, пан меценас! Ґратулюю, ґратулюю! Може тішитися наше місто, що дістало такого блискучого оборонця. О, такої оборони наш трибунал давно не чув!

Се було на вулиці, перед будинком карного суду, в однім із більших провінціональних міст. Власне вибила перша, карна розправа скінчилася, і з суду виходили купами свідки – селяни, жиди, якісь ремісники, поліційні стражники. Адвокат д-р Євгеній Рафалович вийшов також, вирвавшися з-поміж своїх клієнтів, цілої купи селян, що були оскаржені за аграрний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і вмілій обороні, не тільки увільнені трибуналом, але надто мали надію в дорозі цивільного процесу виграти те фатальне пасовисько, із-за котрого знялась була буча. Вони з слізьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув їх коротко, навчив, що мають робити далі, і вийшов із темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холодніше, ніж у залі розправ, але проте стояла курява від давно не метеної долівки, було брудно і тісно. Він пішов на вулицю, глибоко відітхнув розігрітим, але хоч трохи свіжішим повітрям і, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди, щоб тільки вийти з-посеред тої купи людей, у котрій – він знав і чув се – всі звертали на нього очі, всі шептали про нього. Се ж нині був його перший адвокатський виступ у сьому місті, куди він отсе тільки що перенісся. Від нинішньої оборони мало залежати його дальше поводження на новім ґрунті, і він чув се, що нинішній виступ удався йому дуже добре. Він був дуже задоволений, але, держачися старого правила «аеquam servare mentem» [2] , мав вид не то байдужно-спокійний, не то занятий чимсь і йшов не озираючись, не спішачись і не звертаючи уваги ні на що постороннє.

Оклик, що залунав із другого краю вулиці, вивів його з тої рівноваги. Він озирнувся і побачив, як півперек вулиці, кланяючись капелюхом і весело балакаючи, наближався до нього середнього росту підстаркуватий панок з коротко остриженим ріденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око і добру пам’ять, але не міг пригадати собі, щоб де-небудь і коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.

– Що, не пізнають мене пан меценас? – говорив він радісно і дуже голосно, немов бажав, щоб і прохожі чули його слова. – А, не диво, не диво! Давні часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися мені добре, прошу пригадати собі, га, га, га!..

Він стояв на тротуарі всміхнений, спотілий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обі руки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обійми.

Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвікер на ніс, придивлявся панкові, всміхався, покашлював, а далі сказав:

– Даруйте, пане, не можу пригадати.

– Валеріан Стальський! – з тріумфом скрикнув панок і знов зробив рух руками, мовби хотів кинутися в обійми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруження і надаремне шукання в закамарках споминів.

– Стальський… Стальський, – повторяв він механічно. – Даруйте, пане!.. Будьте ласкаві, допоможіть моїй пам’яті! Їй-богу, стидно мені, але ніяк не можу…

Та нараз він ударив себе долонею в чоло.

– Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мій домашній інструктор у третій… ні, рагdon, у другій гімназіальній класі!

– Так, так, так! – притакував Стальський і руками, і головою, і всім тілом. – Видно, пан меценас не забули. Аякже, аякже, домашній інструктор… неправильні латинські verba [3] , пам’ятаєте?

– Га, га, га! Партиципіальні конструкції, аblativus absolutus! [4] Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?

Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського і, стиснувши їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, ішов обік нього.

– Дякую, дякую! От жию, аби жити.

– Маєте тут яку посаду?

– Авжеж, авжеж! Я в суді. Пан меценас ще тут незнайомі… Я тут офіціал при помічнім уряді, маю під собою регістратуру. О, я служу вже п’ятнадцять літ!

– Але ж ви, здається, були в війську?

– Так. Власне тоді, як я пана меценаса вчив, мене з шестої класи відібрали до війська. Дурний чоловік був. Було шануватися, зістати офіцером… Ну, я там зразу троха шарпався… Знаєте, у війську мусить бути субординація. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять літ, я пішов і дістав місце канцеліста при суді. За п’ять літ чоловік авансував, – ось вам і вся моя кар’єра.

Вони йшли довгою простою вулицею, що вела на дворець залізниці. Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосердно, а довкола вулиці були самі мури і стіни, ніде ані садка, ані дерева. Духота. Меценас ізняв капелюх і, мов вахлярем, холодив ним спітніле лице, обтерши перед тим краплистий піт із чола хустиною.

– Але ж то пражить! – промовив він.

– Пан меценас, певно, на дворець ідуть? – запитав Стальський.

– Ні.

– А чого пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте тут діло до кого?

– Борони Боже! Я властиво хотів іти на обід.

– На обід? Тут пан меценас у когось обідають?

– Ні. Хочу пошукати якоїсь реставрації. Вчора і позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати і обідав у готелі.

– Так, то пан меценас до готелю заїхали?

– Так. «Під Чорного орла». Знаєте, я тут чужий. Маю кількох знайомих урядників і професорів гімназіальних, але всі вони на урльопах, на вакаціях, пороз’їздилися. То я заїхав до готелю і там сиджу, поки знайду собі помешкання. Але їда там не смакує мені.

– Ну, певно! Прошу, я пану меценасові покажу дуже добру реставрацію. Прошу от сюди!

І Стальський зігнув у бокову вуличку і йшов обік Рафаловича, не перестаючи говорити.

– Ах, так! То пан меценас у готелі! Ще не маєте помешкання! Ну, в такім разі, надіюсь, не відкинете моєї послуги. Позволите, щоб я допоміг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий!

– Але і овшім, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим більше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бігати по місті, шукаючи хати.

– О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволені. А де ж ваша фамілія? Також у готелі?

– Фамілія? У мене жадної фамілії нема. Я сам-самісінький.

– Як то? Пан меценас нежонаті?

– Ні, пане.

– А, так! На кавалерській стопі! Ну, так, то що інше! Так же мені й говоріть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обідати в спільній столовій, чи, може, окремо?

– Та мені байдуже, – мовив адвокат. – От хіба якби ви були такі добрі обідати зо мною, то можна б замовити окремий покоїк.

– Я такий рад, що здибав пана меценаса…

– Ну, як так, то добре, обідаємо разом! Замовляйте покоїк! – мовив меценас, і оба ввійшли до реставрації.

II

Поки Стальський бігав та балакав з кельнером, потім із старшим кельнером, далі з самим шефом реставрації, д-р Рафалович стояв на вузенькій веранді перед реставрацією, відділеній від вулиці залізними штахетами і обставленій великими олеандрами в дерев’яних шапликах. На веранді стояло кілька дерев’яних столиків, круглих і обтягнених цератою, так що здалека могли виглядати як мармурові. Веранда виходила на південь і пеклася на сонці, то при столиках не було нікого, та й із нутра реставрації не чути було такого шуму, який свідчив би про велику купу гостей. Місто жило ще переважно патріархальним життям; найбільша часть людей із тих, що могли позволити собі на порядний обід, столувалися дома, в сім’ях. До того ж се було літо, пора вакацій; заможніші, що бували тут звичайними гістьми, повибиралися на село, на купелі або й так у гори, і в реставрації було досить пусто.

Та д-ру Рафаловичу байдуже було до сього. Походжаючи по веранді, поки там для нього готовили окремий покій і поки Стальський третій раз розповідав, якого-то незвичайного гостя має реставрація і як близько він з ним знайомий, меценас силкувався відсвіжити в своїй пам’яті образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичайна пам’ять допомогла йому по кількох хвилинах напруженого шукання віднайти його назву, розпізнати фізіономію Стальського, хоча від часу, як вони видалися, минуло звиш двадцять і п’ять літ. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямці тягнеться ще щось, якесь неясне, але болюче, неприємне чуття, і тільки ненастанне балакання Стальського не дає тим споминам виплисти наверх і дійти до повної свідомості. Та тепер, коли Стальський віддалився на хвилю, Рафалович напружив ще раз свою пам’ять, і давні спомини звільна почали виринати в душі.

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.