Як ведеться, так і живеться

Мирний Панас

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Як ведеться, так і живеться (Мирний Панас)ОБРАЗКИ З ЖИТТЯ

І

ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ

– Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-торжний! Гри-и-ицьку! – гукав одного літнього погожого ранку невеличкий хлопчик літ дев'яти, стоячи на високій бурті, кругом укритій молодою і зеленою, як рута, травою.

Сонце піднялось вже височенько і, гаряче, іскристе, обливало і бурту, і хлопчика, і кругом широке поле своїм огнистим світом; горіла молода трава на бурті зеленим огнем; неопавша роса світила і відбивала дорогим самоцвітним камінням; одежа хлопчика – лихі вибійчані штанці, засукані аж до колін, латана сорочка і на голові з передраним козирком картуз – під тим світом теряли свою злиденність, неохайність – і латки, і дірки відбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справді чудовна: з бурти, мов з високої гори, видно було на праву руч місто. Церкви підняли високо угору свої круглі голови, сяли у прозорому повітрі золотими банями, зеленіли їх залізні покрівлі, мов травою вкриті, біліли білі боки, мов з крейди вистругані; поміж церквами хати, людські огороди тонули у гущавині темно-зелених садків – он і річка блищала, звиваючись змією по жовтому пісочку і пускаючи легенький димок туману з себе, а через річку перекинувся міст – тонкий, узорчатий, мов з волосіні виплетений. Тута ж, недалеко від бурти, мов кріпость перед містом, висока кам'яна стіна обвивала кругом великий розкішний садок, здоровенную пустку-будинок – Ратієвщину. А на ліву руч від бурти розіслався степ, рівний, як долоня, широкий і довгий-безкраїй, тонув у своїй просторій про сторості, у своїй зеленій траві, спершу аж темно-зелений, а чим далі – блідніший, голубіший, поки не сходився з краєм блакитного неба, де, здавалось, він загнувся угору і пішов уже попід небом. Серед його хвилі хвилями золотого сонячного світу так і ходять, так і переливаються, то здіймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотні срібноголосих жайворонків непримітно в'ються, і їх весела і радісна пісня дзвенить, розходиться, розсипається, здається, сизо-прозоре повітря само бринить-співає… А на темно-синьому полі неба огненне коло сонця грає, прище світом, стріляє довгим промінням, сипле непримітними іскорками жару – невідомий коваль невідомим міхом роздув те величне та чудовне огнище світу! Гарно усюди, красно так – не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися виліз хлопчик на самий вершок високої бурти, по боках котрої, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат і двоє телят, – байдуже йому було і про їх. Він виліз, щоб з високості підглядіти, де заховалися Грицько та Василь – його рідний і двоюрідний брати, з котрими він ще до сходу сонця вигнав ту худібчину пастись. Хлоп'ята, поснідавши і щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у піжмурки. Першому випало жмуритись Грицькові – старшому від його братові. Бистроокий, він зразу підглядів Івася, що приткнувся за буртою у балочці під широкою лопушиною.

– Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! – кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббіг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усі бур'яни – нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Він бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратієвщини.

– Я знаю, він у рові між шипшиною засів, – промовив сам до себе Івась і ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рів, свистав, гукав – і тільки його дзвінкий голос лунав між гущавиною високих берестків та пахучих лип, що спускали свої широкі гілки по білій стіні у рів, мов подавали кому руку або намірялися досягти до шипшини, що, так красно цвітучи, поросла по окопу, – Василь не окликався, не одгукувавсь. Досада розбирала Івася, як його так зразу нагляділи, а він аж ухоркавсь шукаючи, а й досі нікого не знайшов.

Повернув він знову до бурти. Дорогою мов з-під землі донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Він разів з п'ять оббіг кругом неї – нема нігде. А його голос він чув. І так виразно гукнув «ку-ку!..». Ось знову гукає.

– Ага! ти у балочці, – радісно скрикнув Івась і побіг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся – немає. Ще більша досада його проймає, аж сльози розбирали.

– Нехай вам біс! – промовив він і виліз на шпелень бурти – звідти так видно кругом, уже хтось десь та виткнеться. І от він дивиться, розглядає, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, і слідом за його беканням почулося втретє Грицькове «ку-ку!».

– Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! – зарепетував ото Івась, теряючи надію знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя – той далеко пішов ховатись, а Грицько – Грицько тут десь – він тільки закрив очі, а той і гукає: «Уже!», а от не знайде ніяк. Нігде б так і затулитись, немає таких потайних захистів, а оже не знайде!

– Хай же вам ірод, – рішив Івась і, забачивши на траві проти сонця червоненьку комашину, присів до неї. Комашина, почувши на собі чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками і затихла. Зразу Івась забув і свою досаду, і свої жмурки.

– Іч, хитра яка! – промовив він, ухопивши комашину у руки, і, положивши на долоню, почав дратувати її травиною.

Комашина не ворушилася, задравши угору чорні ніжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив їй Івась – і перекидав, і ворочав – нежива, та й годі.

– Підожди ж! – промовив він, ліг на бурті, одставив геть від себе руку і терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце підпливало все вище та вище, не гріло вже, а почало допікати. Жайворонки затихли у степу; з Ратієвщини тільки доносилися птичі голоси – кропив'янки розкидали своє цьомкання у кущах, іволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлиці жалібно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стіні і махаючи своїми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленій гущавині непролазних кущів розлягалися соловейки. Скільки їх! і як вони голосно щебетали!

Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослухався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя іграшка, своя забава – ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, ніжкою повела – хоч убий!

– Бач, ти граєшся, а не шукаєш! – роздався ззаду його голос. То був Грицько.

Хто б не глянув на його – зразу одгадав, що то рідний брат стоїть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком ніс, чорні, як терен, очі, загоріле довгобразе лице. Тільки вищий Грицько, бо двома роками старший від брата.

– Що ти тут робиш? – спитав він, присідаючи на траві.

– Бач, комашина! – відказав той, простягаючи руку.

– То сонечко! – угадав Грицько.

– Сонечко? – скрикнув Івась і почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!Виглянь у віконечко,Бо татари ідуть,Тебе заріжуть,Твоїх діток заберуть!

Грицько піддержав брата, і обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:

– Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

– Дивись, дивись, що бичок робить! – скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.

Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.

– Бицю, бицю! – гукав Грицько, схопившись, і майнув навздогінці. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, і собі, як опечений, подрав навперейми.

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.