Моя стріча з Олексою

Франко Иван Яковлевич

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Моя стріча з Олексою (Франко Иван)(Оповідання Мирона Сторожа)

Я чоловік проклятий, ненависний, прогнаний з-поміж «чесних», – одним словом, проскрибований. Проскрибований, – се сама відповідна назва. Се не значить, що, приміром, моя совість стає супротив мене або щось подібного, – ні, се значить тільки то, що люди «чесні» (коли хочете, можете звати їх «багатими», «сильними», «практичними», – се на одно вийде) випхнули мене з «чесного» і «порядного» товариства, т[о] є[сть] попросту з-поміж себе. І зовсім справедливо! Моє ім’я враз із кількома іменами подібних до мене «во время оно» оббігало весь край, було пострахом усіх «мирних і вірноконституційних горожан», – з моїм іменем усі вони в’язали поняття перевороту, революції, різні. Правда, в той час, коли «спасителі існуючого порядку» підняли найстрашніший гвалт, я і мої товариші сиділи спокійно і смирно за тюремними гратами та рахували дні короткого життя, страчені пустота марно.

Але возьмім, приміром, що діло зовсім так не діялось, що мені і моїм приятелям о переворотах та революціях і не снилося, – то що з того? Чи вже то одно, що я сидів у тюрмі, не вистачує, щоби навіки зап’ятати мене в очах «чесних» людей? Ба, але всевідущий і всемогущий суд справді признав мене винним, справді в моїм організмі добачив революційну жилку, в моїй крові дослідив краплю такої крові, котру французькі «спасителі порядку» забули пролити до остатку в р. 1872, в моїх очах доглянув іскру такого огню, котрий може запалювати доми «мирних горожан» не гірше нафти. Одним словом, – я оказався кругом винним на суді, – значить, погорда і прокляття «порядних» людей насупротив мене зовсім справедливі.

Я й зовсім не жалуюсь на те, ба, навіть, – хто знає, – може й легше мені стало, коли, вийшовши з тюрми, я почувся свобідним, як птах у воздусі (як той німець каже: vogelfrei). Я чув тоді щось подібного, як ученик, що по скінченні шкільного курсу виходить зо школи. У нього в руці свідоцтво хороше, а в голові блискуча, заманчива надія на приємності вакацій. І я також пройшов курс науки «порядних людей», просидів поруч них довгі літа і получив вкінці свідоцтво, – правда, трошки не так написане, як звичайно, – але все-таки увільняюче мене від дальшого сидження на проклятій лаві. Я вийшов надвір, на свіжий воздух! У моїй голові кишіли нові мислі, нові враження, а з-посеред них чимраз сильніше визначувалися звуки сумної і щасливої пісні:

Обриваються звільна всі пута,Що в’язали нас з давнім життям!

Я чув, бачив, знав з сильного биття серця, що се правда, що пута порвалися, що давнє життя пропало, – а на першу хвилю, на перший свобідний віддих се вистачувало.

Правда чуття, хоть і як сильне та гаряче, недовго палає, – вік ним не проживеш. Після першого п’яного вибуху воно швидко успокоїлося, – і я поглянув на світ холоднішим оком. Життя проскрибованого, чужого посеред людей, ненависного, від котрого відвертаються всі, що ще донедавна запевнювали йому свою приязнь, – таке життя всякому швидко надоїсть. Правда, побачиш одного такого, що відвертається, стрітившися з тобою, – сплюнеш та проворкочеш: «Мізерак! Махай собі к чорту!» – побачиш другого, третього, – то само! Вкінці самому стане прикро, нудно, – розпука огорне. «Що се, – подумаєш собі, – чи се я справді вже такий гидкий та страшений, – чи тим людям усім в головах попереверталося!» – «Та ні, – відповідаєш собі самому, – ні одно, ні друге, – а тілько то, що вони «чесні і порядні», а ти… ну, годі!»

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.