Назустріч долі

Кобилянська Ольга

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Назустріч долі (Кобилянська Ольга)

Мала Настка була вірної чутливої вдачі. Так і любила вона, наприм[ір], свою з ганчірок і вичесаного льону звиту ляльку, яку їй зробила її мати, мужичка Марфа, одної неділі пополудню, з такою ніжністю, наче була б вона сама доросла і пригортала живу, улюблену дитину до своєї груді.

– Ти потіхо – моя потіхо, – говорила вона звичайно, при тім поважно, і схилялася з любов’ю до неї. – Ти, моя пташко, моя чічко… Чи не можеш ти і хвилини посидіти без мене? Мама кличе мене, мама лає, а ти мене все задержуєш. Тепер ти з’їла, напилася… я покладу тебе під зелений корч, близько від високих соняшників, щоби тобі сонце не світило в очі, щоби тобі не обсмалило личка – і йду на часок з гусьми на пасовисько. Розумієш? Вони мусять пасти траву… потім, як будуть ситі,– гай у потік, а звідти, якби мене не було, потоком дальше й дальше до Прута. Так, моя люба Анісю.

Так називала вона свою незграбну куклу-чудовище, зроблену з старих грубих ганчірок і льону.

– До Прута. Тепер ти підеш спати, а я засплю тебе і заколишу. Ти знаєш, як молодий син панотця співає? Він співає за Прут [1] , а я навчилася від нього. – Вона схиляється над предметом своєї любові, якого держала в руці на колінах, немов хотіла б заглянути йому в очі, чи він справді замикає їх до сну, чи держить їх створеними. Потім почала вона з замкненими устами бриніти знакому українську пісню. Вона бриніла її так тихо й перейнята нею, наче б її голос не був людський, лиш окружав її, як громада бринячих комах рівномірним ритмом, підіймаючись то вище, то нижче округ голови дитини.

Потім вона перестала і здержала віддих. Поклала чудовище, що, як їй здавалося, заснуло, обережно під зелену руту, поблизу якої рядом високо виростали соняшники з зернистими плоскими обличчями, і притакнула їм. – Я йду, – сказала півголосом. – Я йду до гусей. Уважайте на дитину. Не відвертайте ока від неї. Заховуйтеся тихо і не перешкоджайте їй. Я зараз вернуся.

Соняшники послухали. Були спокійні, не обертали головки… не будили сплячої, а гляділи лиш заєдно своїми брунатними тарілковатими обличчями, окружені золотаво-жовтими листками, за малою дівчинкою, як вона відходила в сторону сонячну. Заєдно лиш в сторону сонця. А кругом бриніло. Бджоли влітали й вилітали з трьох, чотирьох убогих уліїв. Комахи гуляли в воздусі. Мотилі гралися й спочивали на цвітах… а один, званий «жалібним», з оксамитно-темними крильцями і білим краєм, летів, пливучи низько, майже аж занизько над землею і спочив хвилину, мов віддих, поблизу сплячої Анісі…

– Хто охрестив твою куклу? – спитав раз малий хлопчина дитину.

– Панотець, – відповіла мала Настка поважно.

– Панотець?

– Так. Він спитав мене раз, як вступив на подвір’я по тата, і мусив на нього зачекати, як я кличу свою ляльку – а я сказала, що вона ще не хрещена. Я не мала кумів.

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.