Intermezzo

Коцюбинський Михайло

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Intermezzo (Коцюбинський Михайло)Присвячую Кононiвським полям

Дiйовi особи:

Моя утома.

Ниви у червнi.

Сонце.

Три бiлих вiвчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залiзна рука города.

Людське горе.

Лишилось тiльки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних "треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування входить в моє, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi. Тодi як на своїй я скрiзь i завжди стрiчаю людину.

Так, ти стаєш менi на дорозi i уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв - тисячi чорних ротiв - вiчно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; твої очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в твоїй розмаїтостi кольорiв й форм, застрягаєш в моїй зiницi. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнiм… Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання i свої болi, розбитi надiї i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мiй розум, мою волю i моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твоїх незлiченних "треба", у безконечних "мусиш".

Я утомився.

Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй.

Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?

Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i там чигали на мене. Вони сплiтали своє iснування з моїм в химерну сiтку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самi були повнi… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй…

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць.

***

Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука свої залiзнi пальцi, чи пустить мене? Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша?

А коли все отеє сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: її глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на весняних потоках…

…Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце… трах-тарах-тах… трах-тарах;тах… Дивiзiя наша стояла тодi… трах-тарах-тах… Ви куди iдете?.. Прошу бiлети… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах…

Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що б зачепитись. I були безпомiчнi.

Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.

***

Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стiною. Воно менi заважає. Що там?

Я чую твердiсть i форму затоплених на днi чорної пiтьми меблiв i скрип помосту пiд їх вагою. Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте спокiйно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi. Може, i я обернусь тодi у бездушний предмет, який нiчого не почуває, в "нiщо". Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стiною, щось є. Я знаю, що коли б отак увiйти в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на своє мiсце - стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах i закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…

Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя - i тепер маєш. Хитаєш головою! Не вiриш в безлюддя?

Хiба я що знаю? Хiба я знаю… Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi… отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди… всi тi, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надiї, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили… Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато… Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатської кульки, а се ви… сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки… Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять… Цiлих дванадцять… i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальцi чудову сочисту сливу… i почув в ротi приємний солодкий смак… Ви бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячої кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смертi, i всi лишають на душi моїй слiди своїх пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний!

…Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку!
- i сiє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку… ку-ку… Добридень!.."

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годi, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з моєї литки… Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг… Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене… То через нього твої переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганяє назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкидає вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула?

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.