Царівна

Кобилянська Ольга

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Царівна (Кобилянська Ольга)

I

Я родилася 29-го падолиста…

Старі люди і сонники кажуть, що цей день – день недолі. Може. Однак мені не хочеться в те вірити. Я рада би приглянутися кождій речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, – адже кожда проява має свої причини й наслідки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змінити на добре… Ні! Ми кажемо, що все має своє призначення і так мусить бути!..

Але чго я властиво тут доторкнулася! Мої погляди мені звісні, а хто інший не буде дуже цікавий знати філософічні висновки молодої дівочої душі; довкола мене глухота і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережовувати, – це і томить і не доводить ні до чого.

Не маю нікого, кого би мої думки й чуття в який-небудь спосіб могли заняти хоч крихітку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жіноче духове життя менше цікаве, як її організм?.. Справді нічим не цікаве? – Та ба! Чого захотілось!

Хто би мав мною займатися? Батька й матір утратила я в такім молодім віці, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь років. Вуйко Іванович, гімназійний професор, і тітка (вона спольщена німкеня), при котрих тепер живу, то…та ні! Лучче не згадувати. Очі мимохіть зайдуть слізьми, коло серця заболить, стисне і годі буде дальше писати…

Всі вони мені не раді. Відчула й пізнала я це з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сміху. Лице моє їм «закрейдяне», а очі? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликі?

– Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз світ побачила? – загомонить бувало на мене тітка гостро, сердито. А я прокинувся мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб’ється скоріше… Я боялася на тітку або на кого-небудь з домашніх глянути сміло, ба навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нікого з людей, хіба лише на світ ясний, широкий…

– Наталка ходить так, якби в неї було нечисте сумління! – глумився часто найстарший кузин Муньо. – Нечисте сумління не глядить ніколи правим людям в очі!

Чи не має це мене боліти?

Я плакала по тихих ночах, що бог дав мені такі великі очі… а одного разу, коли з дому порозходилися всі і я лише сама одна лишилася, забігла нишком до салону, де висіло велике дзеркало, і глипнула в його… Двоє великих синяво-сірих… ні, зелених очей вп’ялилося сполохано в мене… і аж тепер я пересвідчилася, що вони всі що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивилася майже ніколи в дзеркало; а коли й кинула часом в його оком, то чинила це лише тоді, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очі й цілувала, ой, як часто цілувала! – Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тім, і великі тяжкі сльози затемнювали її вид. – Бог тебе не опустить, – говорила потішаючим голосом. – Він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!.. Ні, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти ласкавого хліба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опісля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, і втирала сльози з очей.

– Бабуню! – питала я раз. – Чому ви якось-то казали, що вам на мій вид накидується насилу думка, буцімто я до терпіння вродилася, і що коли я родилася, жебраки та якісь убогі у дім, наче кликані, заходили і просили то молока, то хліба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню! «Терпіти» – значить то, як когось щось дуже болить? Так, напр., коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне верем’я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!

Але бабуня замість відповіді цілувала мене в очі та в чоло.

– Не зважай на мої слова, дитинко, – відповіла, усміхаючись якось сумно. – Я стара, та й… бачиш, у мене нема вже ні пам’яті доброї, ні думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нічого!

– Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! – запевняла я її, притискаючи її руку то до уст, то до себе… А вона почала молитися…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на її колінах, числила морщинки, що повкладалися над її очима, й дивилася нерухомо на її долішню губу, як вона під час шептання судорожне тремтіла…

* * *

Десь недалеко ударив грім і луна гуділа, котилася горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало.

А опісля піднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мряк димляться з глибоких ярів угору і мчаться в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилі тих величезних, лісами вкритих гір, щоби в кінці піднятися високо під небо і заслонити його або відлетіти кудись в безвість… Коли сліджу за їх летом, здається мені, що мушу створити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горі вітер колише стрункі сосни; а вони так гнуться і клоняться! Аж до мене в світлицю долітає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене – як пісня, завсігди мила пісня. Я її любила ще малою. Не раз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шепотіння впливало успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабуні така осамочена й не маю нікого, хто мене розумів би, ба лиш розуміти хотів, стали ліси й гори якимсь одиноким моїм світом і притулком…

Від нас до лісу недалеко, і я забігаю туди часто й тайком. Тітка сердиться, коли я на ліс лише вікном споглядаю; зве мене «лінюхуючою химерницею».

Що то значить: «химерувати»?

Коли я он там, на вершку гори, або в глибині лісу спинюся нерухомо, то мені здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серці немов щось ясне, сильне прокинеться і оживає. Там я і співаю, не раз навіть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лісом лунає – і ніби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобідно!

Зійшовши вниз, я не розказую нічого.

Ні одно словечко не перехоплюється через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серці. Як, пробуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висіла, немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без відпочинку на гору, спочивала опісля в м’якім моху, гляділа в небеса, а там хмари, прозоро-білі, ледве замітні, улітали попід ніжну синяву далеко… далеко…

– Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробі лежала! – крикне бувало тітка терпко й змірить мене проникливе своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене б’ють. Мовчу. Що ж їй і відповідати? Воно й так не здалося би на нічо. Яка ж я чудна, злишня істота, на котру цілий світ сердиться, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощалася зі мною навіки!

* * *

Домашні роботи сповняю спільно з «сестрами», однак мені ніколи не можна вивести тітку з критичного настрою супроти мене, вдоволити її хоч чим-тим. І це зле, і того не вдала, і сього не зрозуміла… Мені лише страх жаль стане, і я знов мовчу. Ні, мені вже годі боронитися!

– Чи в тобі кров замерзла, а уста заніміли, що ти ніколи ані всміхнешся і ходиш, мов та ледова краля? – загомонить тітка насмішливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й сміх мій городом, так і почую зараз: «Не знати, до чого ті сміхи, до чого ті безвстидні авантюри, чи, може, тому, що на світі так тяжко жити?»

– То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема ні совісті, ні чуття, – пояснює Лена, моя ровесниця. А тітка всміхнеться й потакне головою.

– Справді, – чула я раз, як говорила тітка до вуйка (а того я й до смерті не забуду), – доля з нами поступила дуже несправедливо… Окрім турботи о будучність власних дітей, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний це обов’язок, Мілечку! І звідки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мілечку, не журюся ані цятеньки. Для мене останеться це дівча раз назавсігди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груді б’ється тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоєї сестри, не виходить, щоби ти кривдив свої діти, бо то, що я видаю на неї, могла би лучче видати на свої діти. Врем’я, нехай би вже там до лиха і виростала собі, коби мала який гріш, а то – нічого! Що ж бо значить ті чотири сотки і тих кілька срібних ложечок та тих прочих лахів, що осталися їй по твоїй матері і її родичах? Окрім того, Мілечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синів! Я знаю вже відтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як ні, то вчепиться одної з дівчат; а вони, звісно, добрі, то й будуть її терпіти. Ти гадаєш, що ні?

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.