Семен Жук і його родичі

Кониський Олександр

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Семен Жук і його родичі (Кониський Олександр)

Хроніка

Написав в 1873 році

О. Яковенко

ЧАСТЬ ПЕРША

I

Одного весняного дня 186… року, так як о півдні, на східцях університетського рундука, у городі Н. сидів, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лікті у коліна й підперши щоки долонями, дивився він, через університетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в голові ёго засів цілий рій думок; що думки ті не аби-які, не щоденні, що вони витають десь далеко-далеко.

То був Семен Жук. Він скінчив університет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зібравшись іхать до дому в Черніговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрім освітився наукою. Обійшовши ті авдиторїї, де слухав лекциі, він сів на рундуці и дожидав свого товариша Антона Джура, скінчившого тієі-ж пори університет з дипломом лікаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрія. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у житті, і про те, як простувать на тім пути…

Аж ось скрипнули важкі дубові двері: Жук обернувся, з університета вийшов Джур.

«Що,» спитав ёго Жук, «зовсім?»

– «Зовсім,» одповів Джур.

«Поідеш?»

– «Поіду.»

«Коли ж?»

– «Днів через десять.»

«Овва!.. довго ждать!.. я думав сёгодні.»

– «Не можна… чого не робив – Бокогрій твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годі.»

«Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъізджу до дядини, а через десять днів вернусь за тобою… Ходім!»

З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився університетові и сказав: «прощай! спаси-Біг тобі!..»

Студенти пішли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.

– «Чого ти, Семене! такий хмурий?» спитав Джур. «Спустив ніс на квінту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрізавшись на екзамині… Ти-ж узяв кандитата… чого тобі ще?! тепер вольний козак на усі чотири боки…»

«Еге!.. вольний козак!..» одмовив якось нехотя Жук… «вольний… тим то я замислився, що вольний!.. вольний, та не знаю, що діяти…»

– «Се-б то як?»

«Так! ти тілько подумай: що перед нами… ціле море житя… а як ёго переплисти?»

– «Предки наші плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…» шуткував Джур.

«Ні!.. ти не шуткуй, а слухай справді… Ну, скінчили ми університет: ти лікар, я кандидат прав, що-ж дальше? Двері університета за нами зачинились; а відчинились инчі двері – двері житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить поріг, треба ввійти у ті двері… Що-ж ми там робитимем? куди приставить нас, до якоі роботи приверне хозяін того широкого поля, котре зветься – житєм?… Ти лікар! твоя стежка протоптана: поідеш за кордон, вернешся, візьмеш катедру и почнеш: учить, та лічить, «жить, та поживать, та грошей наживать…» Одно слово: твоя стежка видна; не видно на ій ні груди, ні гололедиці; рівно як на столі…»

– «А хиба на тій дорозі, котра веде у Жуківку, єсть и тепер, на весні, и груда и гололедиця?» перебив шутками Джур…

«Цить бо! я веду річ не шуткуючи… До Жуківки ми доідемо з тобою гарно, по рівному; та в Жуківці треба шукать, треба вибирать стежку…»

– «И вибирай досхочу, залюбки…»

«Легко сказать: «вибирай!» Стежок багацько – та на яку йти, не знаєш! Глянеш на одну – багно; глянеш на другу – ожеледь и хвища; на третій – скрізь копці, тілько те и роби, йдучи по ій, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…»

– «Чудний ти чоловік, Семене! на тебе найшли смутні думки, ти й философуєш невідь що. Мені гірш ніж тобі! у мене вже скибка одрізана! лікар, тай годі! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лічи, та з сієі колїї вже и не виходь: бо ся колія – твій хліб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителі, хоч и в профессори – добивайся… Та тілько на що се все тобі! У тебе – хвалить Бога, худібчина не аби-яка; ти чоловік з великими достатками… «лежи на печі, та іж колачі.»

Жук косо глянув на Джура, всміхнувся и сказав: «не про се річ… я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрій моя праця принесла-б найбільшу сумму громадскоі користи…»

– «От воно що!.. громадскоі користи» – переговорив ёго Джур, притискаючи останні слова. – «Паничу забажалось праці»…

«Я з роду не був паничем!» сердито сказав Жук. «Та тепер и не час сидіть згорнувши руки…»

– «Годі, годі», перебив ёго Джур, «не сердься… йди в учителі.»

«Пішов би, так хисту нема.»

– «Ну в судовики, тепер заводяться нові суди, треба нових людей; на юристів тепер велика потреба.»

«Ні, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з віку не піду у судовики, мене аж мороз по шкурі дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розібє голодний чоловік шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскі роти!»

– «А по твоё муж як? погладить злодія по голові, чи що?»

«Не треба гладить по голові, не треба й кожі здирать…»

– «Значить: не треба карать ні за яку провину?» перебив Джур.

«А ти думаєш, що треба?… а ще лікар «друг людей,» гуманіст!.. Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле – лихо, як и провина? Ріжниця між карою й провиною тілько та, що зле лихо-кару заподіває ціла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тілько на стільки, на скілько в ій єсть потреба. От – и усе! Провинники люде недужі, хворі, іх треба гоіть, а не карать»… Жук трохи спочив, з очей ёго летіли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвічених молодих людей. Далі він знов заговорив: «От – ти лікар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину – ти став гоіти голодом?… Нападе на чоловіка пропасниця, и ти, яко лікар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловіка до такого непокірного ёго волі бажаня, що він мусить украсти бохонець – и ти, ставши суддею, замісто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повітрєм, з голоднечею… Виходить так: за те, що на чоловіка напала пропасниця – ёму присудять ще сухоти… Скажеш, не правда се?»

– «Ти сёгодні философуєш и вдарився в софизми… Поодинокі злучаі, похожі на той, який ти зараз привів, бувають, але ти бери не поодинокі злучаі, а возьми и провини и провинників загалом, тогді…»

«Теж святе буде,» перебив Жук махнувши по вітру рукою. «Ні! ні! не піду я в судді. Нехай буде й по твоёму: нехай судді будуть и потрібні, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народі правову сферу; але ся наука не по душі мені…»

– «Так в адвокати йди,» говорив ніби дразнячись Джур.

Жук сплюнув чогось на бік, трохи помовчав и заговорив наче-б сам до себе: «Здається краще усёго зроблю, як стану хазяйнувати. Погано тілько, що я в хозяйстві – наче Хома в дворянстві… ні теорїї, ні практики ні аза не тямлю; але-ж не святі горшки ліплять!..»

– «Так!.. а мені здається,» сказав Джур, «що хозяінуючи, ти підеш на ту стежку, по якій найменше добудеш користи для громади.» Останнє слово Джур вимовив з таким притиском, наче хотів чимсь докорити Жуку. А Жук не звернув уваги на той потайний докір и сказав:

«От же й ні! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодія, що з голоду вкрав мірку борошна; осудив я ёго на півроку в тюрму, тай кажу: дивіться люде! не крадіть, бо й вам те буде. – Отсе раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорію науки; знаю: коли, як и чим треба підгноіти яку землю; коли виорать; яку пашню після якоі лучше посіять; жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною; из такоі ж ниви, з якоі сусіда мій темний Ничипор збирає дві-три копи, я зберу десять, або и двадцять… Ничипор дивиться; потайно завидує, а в слух глузує з мене, скаже, що «богатому чорт дітей колише», а далі – стане потрохи придивляться на моє хозяйнованє, тай собі так…»

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.