Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Олди Генри Лайон

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею (Олди Генри)

1

Ненавиджу «приватний сектор». Нашу місцеву «одноповерхову Америку». Авжеж, недільним днем, звичайно, чудово вибратися сюди з друзями: шашличок, «Ізабелла», «Бєрі шинель, пошлі домой». Розслаблено привалитися до стовбура старої груші, відчуваючи спиною його тепло навіть крізь сорочку…

Злитися з природою, без зайвої фамільярності з її боку.

Але вночі або пізно увечері, як зараз – красно дякую! Особливо коли ти не груші під шашлик оббиваєш, а матюкаючись крізь зуби і спотикаючись через два кроки на третій шкандибаєш по тутешніх канавах. І добре б п'яний! – тверезий я сьогодні. Сотка «Борисфену», розпитого на швидку чарку в Будинку Офіцерів, не рахується. По-перше, по стогону, який тут піснею зветься, тільки на танку линвою їздити. По-друге, ліхтарі відсутні як класово чужий елемент, а винятки з правила розбиті пустунчиками-аборигенами. По-третє ж, оскільки я нечастий гість на околицях, є чималий шанс блукати цією самою Гиївкою, як Мойсей пустелею, сорок років, доки виберуся до землі обітованої. Вирішив, називається, «дорогу зрізати», дурень…

Неподалік, здається, з боку «Червоного Жовтня», щось бабахає: раз, другий. Шпана петардами грається. Або саморобними вибуховими пакетами. Якщо в наше освічено-ринкове століття комусь ще не ліньки набивати їх сумішшю магнієвих ошурків і перманганату калія, відомішого в народі під назвою «марганцівки». Ех, пам'ятаю, в золоті шкільні роки… Ч-чорт! Так і ноги переламати можна. А вони, рідні, мене-вовка годують. Повернути назад? Переживе Наташчина бабуся без моєї двадцятки до неділі, нічого їй не зробиться! Вона всіх нас переживе, ця бабуленція. Так, Мальбрук повернувся з походу: здається, до метро звідси праворуч.

На повороті, на щастя, була визначна пам'ятка місцевої архітектури: кривий від гордощів ліхтар із лампою, вщент засидженою мухами. Чи хто вже там її засиджував, цю лампу. От прямо під стовпом із кущів бузку на мене й випала людина.

– Д-до… поможи! «Швидку»… поранений я…

Пальці, вкриті іржавою коростою крови, лещатами чіпляються за лацкани куртки. Тріщить тканина. Прямо перед очима – блиск металу. Наручники! Мабуть, злочинець, з-під конвою втік… в'язниця ж поряд, на Полтавському!..

– Напали, гади… гроші! гроші забрали!.. Менти… або бандюги у формі… м-ментовській…

Ліве вухо у нього надірване, стримить хрящем. Очі каламутні, обличчя, як і руки, вщент залите кров'ю. У мертвотному світлі ліхтаря воно видається неживим, наче в мене вчепився небіжчик. Або клоун у гримі. Цирковий грим зблизька – сильне видовище. Не для слабкодухих.

– Врятуй, б-брате…

Вирватися й дати драла?

– Я… вибачите, я…

У цю мить сили залишають людину. Мабуть, всі пішли на останній ривок. Хватка розтискається, я ледве встигаю підхопити пораненого під пахви. Важкий, зараза, дарма що зріст, як у горобчика.

– Тримайся, мужик! Я зараз… зараз…

Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожі. Начебто сидить, не падає. І дихає… поки. Кленучи свою м'якотілість, стукаю в найближчу хвіртку:

– Хазяї|хазяї|! Людині погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяї!..

А може, у них телефону немає? Повинен бути. Хоча б мобільник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарі вдома: он, вікно блакитним світиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привіт сестрі Марусі з Пупирців, а також її чоловікові, почесному стрілочнику Івану Кузьмічу…»

– Агов, є хто-небудь?!

– Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя від них немає…

На ґанку спалахує світло, на порозі з’являється шафа з головою – мабуть, Вася. Класичний. У руці – сучкувате знаряддя насильства.

– Чого кричиш? Вали звідси, алкаш!

– Та не алкаш я! Лікарів треба… тут мужику погано…

Про те, що «мужик» поранений і в наручниках, розсудливо замовчую.

– Чуєш, Ірко? Викликати? – шафа розвертає фасад углиб будинку.

– А потім штраф платити? Жени втришиї!

Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизує плечима. Світло на ґанку гасне. Ось такі у нас люди. Добрі самаритяни. Ера милосердя во плоті.

Мене бере зло. Кидаюся до огорожі навпроти – і чую тупіт ніг.

– Не рухатися! Стрілятиму! Руки на огорожу!

Засліплений ліхтариками, краєм ока встигаю помітити трьох у формі.

Все. Приплив. Сушіть весла.

Серце відчайдушно тренькає, провалюючися кудись до шлунку. У животі – крижаний спазм, і дуже хочеться в сортир. Поволі, немов у страшному сні, кладу руки на огорожу.

– Ноги ширше! Так і стій.

Так і стою. Якщо це бандити, їм зайвий свідок – кістка в горлі. А якщо і справді міліція – на мене справу і «повісять». Застали на місці злочину, руки в крові, коньяком пахне… М-мать! У мене ще і ножик на поясі! Швейцарський «Victorinox», подарунок любої тещі… Маленький? – ну і що?! Людину при бажанні олівцем зарізати можна.

– Не він це, Сєня!

– Точно… Б-блін!

– Поверніться.

Повертаюся|обертаюся|. Всі дивляться на мене. Троє|три| ментів, два ліхтарики і два стволи. Менти дивляться пильно, ліхтарі – яскраво, стволи – нервово. Нарешті стволи з ліхтарями неохоче опускаються.

– Старший лейтенант Стратичук, – козиряє безліхтарний і беззбройний мент, звично розкриваючи посвідчення у мене перед носом. Розгледіти нічого не встигаю: «корочка» відразу повертається до нагрудної кишені. – Ви тут не бачили людину в наручниках? Можливо, поранену.

Брехати безглуздо: все одно вони його самі ось-ось помітять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжні, ніякі не бандити. Хоча… одне іншого не виключає.

– Оно, біля огорожі, – показую рукою, щоб вже напевно.

Двоє зриваються з місця. Миттю опиняються поруч із пораненим.

– Він! Живий…

– Дві дірки, Семен! Ну ти стрілець! Ворошиловський!..

– «Швидку» треба… загинається, п-падла…

– Чорт, рація в машині залишилася – чортихається старший лейтенант Стратичук. – Стійте тут і не намагайтеся тікати. Нам треба буде взяти у вас свідчення.

Тон у старлея майже доброзичливий. Мій живіт потихеньку відпускає. Натомість все тіло починає тіпатися дрібним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уїлліса. Ні хріна з мене не вийде.

Тим часом старлей починає стукати в знайому хвіртку.

– Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу!

Мимохідь співчуваю Васі. І довго, ретельно співчуваю собі. Гумор прорізався… Шибеника.

– Мусарня вже тут! Лікарів викликай, громадянко! – гаркає старлей.

Із вікна несподівано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привіт…» Напевно, Ірка з переляку дистанційку впустила. Кому хочуть передати привіт, залишається загадкою: телевізор булькає і замовкає.

– Та викликали їх, лікарів ваших, – басом відгукується Шафа-Вася. – Ломився тут один козел…

Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.

– Це я козел, – служиві дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утікач… Він із кущів на мене вивалився. Весь у крові. «Допоможіть» – стогне. Я й почав стукати…

Старлей киває із задоволенням:

– Добре. Ви все правильно зробили.

З-за повороту долинає шум машин. Провулок осяває нервове мерехтіння блималок, і до нас підкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом із брезенту. Із другого, новішого, вибирається огрядний дядько в цивільному. Старлей Стратичук квапиться назустріч, підкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.

– Узяли, товариш підполковник! Узяли! Тут свідок є, він «Швидку» викликав…

– Ясно.

Погляд у підполковника генеральський. Наскрізь. У погляді – табори без права на листування. Років сто, не менше.

– Поїдете з нами, громадянине. Хворостов, перевірте факт виклику. Хай підтвердять.

А у мене в голові, долетівши з неабияким запізненням, б'ється одне-єдине слово: «Свідок! Свідок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним ідіотом: стою, не знаючи, куди подіти закривавлені руки, безглуздо посміхаюся всім одразу й водночас – нікому. Самому собі.

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.