Самум (збірник)

Дяченко Марина и Сергей

Закладки
Размер шрифта
A   A+   A++
Cкачать
Читать
Самум (збірник) (Дяченко Марина)

Одержима

Роман у чотирьох історіях

Історія перша

Демон

– Хто має владу над частиною, той має владу над усім. Це основний закон магії.

Курилися пахощі. Щирився череп на парчевій скатерці. Щільно затягнуті штори й рами ледь пропускали рев шумної вулиці. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освітив фотографію: чоловік близько сорока років на тлі БМВ. Машина гарна, власник – ні: хамувата посмішка на круглому гладкому лиці, тонкі губи, маленькі очиці.

– Хто має владу над образом, той має владу над плоттю…

Блиснули в тьмянім світлі леза ножиць. Відокремили людську фігурку від БМВ, від кущів на задньому плані, від неба, бруківки й тротуару; втративши машину, чоловічок став жалюгідним, і навіть хамувата посмішка вилиняла.

– Образ переходить у тінь, тінь розсипається попелом… – пальці з довгими чорними нігтями захопили фігурку й піднесли до вогню. Голова спалахнула першою, і посмішка зникла. Клієнтка, й так бліда, зіщулилась і прикусила губу.

– Не бійся! – таємничий грізний голос на секунду полагіднішав. – Нічого з ним не станеться. Полюбить тебе – і край!

Відьма опустила палаючий папір на блюдце, діждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попіл у формочку. Нахилила свічку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, віск каламутнішав і втрачав прозорість. На столі, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.

– І забуде раб Божий Олександр усіх своїх жінок, – голос підвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тільки рабу Божу Світлану, й очима, й серцем, і тілом, і душею…

Клієнтка аж нахилилася вперед, і стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.

Чорний ніготь підчепив фігурку, пальці не без зусиль вивільнили лялечку з форми. Плавився віск; з окремої грудочки відьма спритно зліпила геніталії. Фігурка виявилася занадто малою для такої пишноти, однак ні відьму, ні клієнтку це не збентежило. Відпавши раз і вдруге, деталь досить-таки косо закріпилась на восковому тілі.

– Зі здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повідомила відьма. – Лікуватимеш.

– Полікую, – клієнтка дрібно закивала.

– І щось печінка його мені не подобається, – довгі пальці покрутили фігурку так і сяк. – А ти!

Клієнтка підстрибнула на стільці.

– Покинь курити! – чорний ніготь викривально вп'явся їй у груди. – Не можна тобі курити!

– Покину, – блідими губами пообіцяла клієнтка.

– А тепер іди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Гроші залиши на порозі!

– А… – тихо пискнула клієнтка.

– Двісті баксів. Залишиш більше – здійсниться скоріше.

– Д-дякую… – клієнтка зісковзнула зі стільця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли мені ждати?

– Він тобі зателефонує. Сама не набивайся. Приїде до тебе, у ноги впаде.

Застрягши між надією та сумнівом, тітка ніяк не могла піти; стіл, накритий церковною парчею, раптом дрібно затрясся, наче кришка на киплячій каструлі. Клієнтка позадкувала.

– Бачу!

Тремтлива рука випустила довгий палець із чорним нігтем, ніготь вказав у куток – у півморок:

– Бачу! Он він!

Клієнтка метнулася до виходу. Через частку секунди від неї лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не зміг до решти вбити навіть дух ладану. Стіл іще якийсь час дрижав, зловісно й моторошно, потім відьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхідні двері; відьма потяглася так, що з'їхали до ліктів рукава широкої білої хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свічку. Розсунула штори, впускаючи до кімнати світло, відчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-під парчі відро й струсила в нього обрізки фотографії, дрібне сміття та воскову лялечку з величезним членом.

* * *

У тому самому під'їзді обладнала собі офіс повна жінка-нотаріус; працювала вона багато й заробляла, здається, непогано. І сестра в неї була приватним нотаріусом, і дочка нотаріусом; в Ірини не було сестер, зате її бабусю цілком серйозно вважали відьмою.

На килимку перед дверима лежали дві стодоларові купюри, вісники удачі. Ірина прискіпливо оглянула кожну, понюхала – гроші були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми із запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та ціла валіза, як у кіно!

Посеред кухні сиділа за ноутбуком Віка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер і начальник відділу кадрів в одній особі. Худорлява й завжди трохи здивована, Віка нагадувала ящірку-черницю (чернечого вигляду надавала їй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самі брови). Розклавши на столі чорні широкі рукава, Віка стукала по клавішах, але не зависала «Вконтакті», як можна було подумати, а саме працювала. Відкривши «Великий сайт Відьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповідь урятованої клієнтки.

Клацання миші – повідомлення пішло на сайт; Віка прийняла в Ірини гроші, записала двісті баксів до крихітного прибутково-видаткового блокнота, потім розкрила органайзер:

– Буде ще одна через півгодини. Сьогодні гарний день.

Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Віка залишила пост перед комп'ютером і вийшла до кімнати; відпрацьованими рухами, як боєць, що звично розбирає й збирає гвинтівку, поміняла свічку у свічнику, витрусила скатертину, протерла ганчіркою череп на столі, поміняла на блюдцях кавового кольору пірамідки.

– Пахощі ти цього разу купила палені, – крикнула з кухні Ірина. – У горлі дере.

– Курити треба менше, – відгукнулася Віка сварливо, проте не злісно.

Ірина гмикнула й затяглася.

Про відьомську сутність своєї баби вона вперше довідалась із засмучених маминих монологів на кухні: «Відьма, а не свекруха! На мене пристріт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб від тебе, козла, фінансово залежала!» Батько мовчав – він узагалі був неговірким, багато пив і до сорока років заробив інвалідність. Підрісши, Іра перестала мріяти про хатинку на курячих ніжках, де живе її могутня баба: слово «відьма» в маминому виконанні означало те саме, що й «сука», «холера» та інші спеціальні слова, які Іра залюбки повторювала в школі.

З першого ж класу її стали називати відьмою – може, за гострий негидливий язичок. А може, тому, що вона про все завжди знала більше за всіх.

Ні, на уроках це ніяк не виявлялося. Вона гадки не мала, що таке третій закон Ньютона і як влаштована хімічна промисловість. Зате вона знала, хто з ким зустрічається і як далеко зайшли стосунки, що треба сказати найсуворішій училці, аби та розтанула й поставила «три», хто в чому винен і хто чого боїться; до одинадцятого класу її цуралися вже без сміху, не раз і не двічі за спиною перешіптувалися: «Відьма!»

Випускаючи дим у кватирку, Ірина посміхнулася. Баба, яку вона бачила рідко й пам'ятала туманно, не скидалася на бабу-ягу, навпаки – була кругленькою, м'якою, охайною й незлою. Правда, похорон у неї був моторошний: Іра запам'ятала безліч похмурих людей, завішені вікна й дзеркала, дощ і чиюсь істерику; вона запам'ятала круглі очі бабусиної сусідки, коли та переказувала пошепки жахливі деталі: «Дах довелося розбирати… Бо відьма вона, відьма».

Пізніше, пройшовши через медичне училище, бухгалтерські курси, заміжжя, випробний термін у турбюро, курси фен-шую, ще одне заміжжя й фінансовий крах, Іра чітко усвідомила: відьма – це навіть не покликання. Це професія, і професія потрібна; всі хочуть заміж за мільйонера або, в крайньому разі, за хамуватого власника БМВ, усі хочуть любові й грошей, чужих чоловіків, грошей, здоров'я й щастя, грошей, принца на білому коні, грошей…

Продзвенів дзвінок у дверях, і відьма з жалем загасила сигарету.

* * *

Дівчині було років двадцять із гаком. Миловида. Пухка. «Мінус три кілограми, і було б те, що треба, – подумала, мружачись, Іра. – А так у тебе проблеми, дівчинко. Йтиметься, зрозуміло, про мужика».

Copyrights and trademarks for the book, and other promotional materials are the property of their respective owners. Use of these materials are allowed under the fair use clause of the Copyright Law.